2005 року у Пологах — невеликому місті Запорізької області — за підозрою у вбивстві було затримано шістдесятирічного місцевого мешканця Сергія Ткача. Звичайного дідуся, компанійську людину, як про нього говорили сусіди. Але в будинку цього «звичайного дідуся» міліціонери знайшли безліч жіночих речей, які, як потім з’ясується, належали його жертвам.

25 років поспіль Сергій Ткач полював на дівчат і молодих жінок, переважно школярок віком 8-12 років. За словами маніяка, за цей час він вбив і зґвалтував понад 100 жертв.

У різні роки невідомого вбивцю розшукували на територіях трьох областей: Дніпропетровської, Запорізької та Харківської. Але постійно знаходили не тих. За злочини Ткача змусили відповісти як мінімум дев’ятьох чоловіків: одного засудили до найвищої міри — розстрілу, інший помер від хвороб, відбувши у колонії 15 років, когось звинуватили у вбивстві родички, когось — власної доньки. Справа Сергія Ткача — це історія знищених життів, скалічених доль і злочинів правоохоронної системи, що триває й дотепер.

Епізод 1.

«Допоможіть нашому горю…»

Першу жертву Сергій Ткач вбив у Сімферополі, але по-справжньому «розгорнув свою злочинну діяльність» у Павлограді, куди переселився 1983 року. Майже одразу тут почали зникати дівчата — пізніше їх знаходили вбитими і зґвалтованими. «Коли в місті вперше пролунало слово “маніяк”, сталася паніка, — розповідають очевидці. — Дітей намагалися не випускати з дому, у кожній школі чергували міліціонери, батьки записувалися до загонів дружинників». Але марно: дівчата і молоді жінки продовжували зникати. Зрештою матері Павлограду написали МВС СРСР відкритий лист, у котрому просили захистити їхніх дітей, — і справу почали розслідувати із всесоюзним розмахом.

Втім, замість убивці щоразу хапали не тих: за злочини Ткача у Павлограді засудили щонайменше трьох чоловіків. Ще один повісився у СІЗО, не дочекавшись суду. А сім’ям звинувачених довелося багато років жити з клеймом родичів маніяка.

Епізод 2.

Портрет убивці

«Маніяка не можна зловити на першому убивстві. На третьому можна тільки зробити висновок, що працює серійник. Десь на п’ятому-сьомому убивстві він почне залишати необережні сліди. Тобто що більше маніяк вбиває, то більша вірогідність його ідентифікувати», — пояснює Руслан Сушко, екс-старший слідчий із особливо важливих справ Головного слідчого управління МВС України, один із небагатьох справжніх маніякознавців нашої країни. Разом із криміналістом-психологом Юрієм Ірхіним і колегами він працював над унікальною методологією розкриття злочинів сексуальних маніяків. А сьогодні впевнений: Україна багато років не чула про нових серійних убивць не тому, що їх немає, — їх просто ніхто не шукає.

Як ловлять серійних убивць (і ловили в Україні ще 10 років тому), яким чином у цьому допомагає профайлінг та інші методи, як з’являються маніяки та чи можна запобігти їхнім злочинам — з’ясовуємо у вітчизняних «мисливців за розумом» та інших спеціалістів.

Епізод 3.

Вісім років, три місяці, 21 день

16 жовтня 2002 року учня восьмого класу Яшу Поповича викликали з уроку англійської мови і повели до міліції. Додому він повернувся лише в січні 2011-го: у відділку з чотирнадцятирічного хлопця три дні вибивали зізнання у вбивстві власної племінниці Яни Попович, після чого направили до СІЗО, а потім — до суду.

Поповича засудили до максимального для неповнолітнього терміну — 15 років, з котрих він відсидів більше як половину: 8 років, 3 місяці, 21 день. «Я ніколи не усміхався, — пригадує Яша. — Ані на “малолітці”, ані у дорослій колонії. Навіть коли спирт пили… Я так і не міг повірити, де перебуваю. Уявіть таку ситуацію: первісній людині показують мобільний телефон. Як це так?! Так і у мене було: я не винен, але тут».

Яків Попович був першим у місті Пологи, кого заарештували за злочин Сергія Ткача. І судовий процес із виправдання хлопця виявився найскладнішим — настільки ретельно була сфальсифікована його справа. Навіть після арешту маніяка батьки вбитої Яни вважали вбивцею саме Яшу.

Епізод 4.

Помилка системи.

Дев’ять заарештованих за злочини Сергія Ткача — це ті, кого вдалося встановити офіційно. Можливо, їх було більше, просто не всі імена відомі. А скільки безвинних людей щоденно потрапляють до українських тюрем за сфальсифікованими звинуваченнями? Найчастіше такі випадки правоохоронці пояснюють помилкою системи.

Утім, статистика цих «помилок» вражає: майже 30% людей потрапляють під приціл правоохоронних органів випадково, через виконання «плану посадок». І в суді їм немає на що сподіватися, адже виправдувальних вироків в Україні менше як 1%. «Прокуратура і суд в нашій країні працюють в тандемі, це фактично один орган, — констатує правозахисник Андрій Діденко. — Людина, яка потрапила в ці жорна так званої справедливості, зворотної адреси вже не має». Свого часу Андрій сам був безвинно засуджений. Відбуваючи покарання, він вивчив юриспруденцію і сьогодні допомагає тим, хто не може себе захистити.

Дізнаємося, чому в Україні немає процедури перегляду кримінальних вироків і чому не вдається притягнути до відповідальності осіб, що фабрикують кримінальні провадження. А також вирушаємо до житомирської колонії №8, де утримують засуджених до довічного позбавлення волі й відбував покарання Сергій Ткач.

Епізод 5.

Місто Пологи: «Щось є у повітрі…»

У цьому епізоді ми завітаємо до міста Пологи, де серійний вбивця орудував на початку 2000-х, а правоохоронці навідріз відмовлялися визнавати існування маніяка. За його вбивства і зґвалтування було засуджено вже п’ятьох, а злочини не припинялися, що в міліції пояснювали поганим станом довкілля — мовляв, щось є таке у повітрі, через що чоловіки втрачають розум і перетворюються на вбивць. Одним із тих, хто «втратив розум», був Микола Демчук: правоохоронці зламали йому ногу, вибиваючи зізнання, а потім більше як тиждень тримали в кабінеті без надання жодної медичної допомоги — чекали, коли зійдуть синці, щоб одразу передати до суду. Родичі затриманого дізналися, де він, коли Миколу вже відправили до колонії.

Суд у справі Демчука відбувся за скороченою процедурою: за пів години 21-річному хлопцю дали 10 років, із яких він відсидів 4,5. Микола вийшов із відкритою формою туберкульозу, довго відновлював здоров’я, а тепер вже 10 років судиться з тими, хто вибивав із нього зізнання.

Спробуємо з’ясувати, чому затягується розгляд справи Демчука та чи можна взагалі відновити справедливість в українських судах і добитися компенсації від держави.

Епізод 6.

Життя триває?

У Пологах ми не тільки поспілкувалися з Миколою Демчуком, а й розшукали батьків Яни Попович. Чи закінчилася ця історія для них? Чи є надія на примирення родичів? Та як склалося життя тих, хто, відсидівши за злочини пологівського маніяка, не померодразу після тюрми.

Їдемо в гості до Якова Поповича та йогобатьків, а також спілкуємося з організацією FREE ZONE, котра допомагає розпочати нове життя людям, які виходять на волю.

За посиланням https://theukrainians.org/spec/thewrongman/